Союз українців Підляшшя - Związek Ukraińców Podlasia

adawid

Єлизавета Рижик, КАЛЕНДАРНІ ОБРЯДИ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ І ПІДЛЯШШЯ

Posted on by adawid

Єлизавета Рижик

КАЛЕНДАРНІ ОБРЯДИ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ І ПІДЛЯШШЯ, сс 251-266

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Холмщина і Підляшшя
ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
КИЇВ
РОДОВІД
1997

Обрядову творчість українців Холмщини й Підляшшя можна розглядати як культурну спадщину автохтонного населення цього краю. Архаїчні календарно- обрядові пісні цього регіону – це найміцніші елементи, що об’єднують наших людей в один народ. Вони нерозривно пов’язані з певною порою року, відповідними звичаями і сільськими роботами. Зустріч Нового року й весни, проводи літа і збирання врожаю завжди супроводжувалися ритуальними діями, піснями та іграми. Упродовж років у тих піснях втілювалися мудрість і досвід наших пращурів.

Найкраще це можна показати на прикладі народних звичаїв протягом цілого року.

Весняні обряди

Весняні звичаї та обряди походять з дуже давніх часів. На Підляшші ці святкування починаються звичаєм „перебивання” посту. Коли минала половина посту, в середу, яку ще називали „середопуостє”, дівчата та хлопці переодягалися циганами чи жебраками, і в такому вбранні ходили від хати до хати, ворожили, крали дещо або випрошували. Парубки кидали до хати, де була молода дівчина, горщик з попелом.

Мазали глиною або фарбою вікна, двері й стіни хати чи заставляли двері дерев’яними колодами, дровами, щоб вранці ніхто не зміг вийти надвір. Або ще розбирали віз на частини і потім складали його на даху клуні. Вранці господар сушив собі голову, як його звідти зняти. Ввечері на дорозі посеред села палили солому, стрибали через вогонь, щоб швидше пройшла зима, закінчився Великий Піст. Вже тоді можна було почути деякі весняні пісні, які дозволялося співати під час посту (,,На синьому гозері”).

На південному Підляшші перед Благовіщенням жінки випікали маленьких лелек (буслів) з пшеничного тіста й обдаровували ними своїх хрещеників, щоб ті відчули близький прихід весни.

На останню неділю Великого Посту припадає Вербниця, яку також називають Вербною неділею. Вранці батьки „били” лозою своїх дітей, а пізніше всі йшли до церкви, щоб посвятити вербову гілку, яку ще називали пальмою, або просто вербою. Після повернення з церкви діти і молодь хльоскали одне одного вже посвяченою вербою. Хлопці ганялися за дівчатами і били їх вербовими гілками, приказуючи:

Верба б’є, не заб’є, за тиждень Великдень, Не будь сонлівий, дремлівий, на лето здоровий, …

Михайло Лесів ОСОБЛИВОСТІ ГОВОРУ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ ТА ПІДЛЯШШЯ

Posted on by adawid

Михайло Лесів

ОСОБЛИВОСТІ ГОВОРУ УКРАЇНЦІВ ХОЛМЩИНИ ТА ПІДЛЯШШЯ сс 86-100

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Холмщина і Підляшшя
ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
КИЇВ
РОДОВІД
1997

Мова корінного населення Підляшшя та Холмщини, народна культура якого основана на культурі й мовленні найдавніших східнослов’янських племен — волинян і бужан, що від самого початку нашої писаної історії входили до складу Київсько- Руської держави, належить до найстаріших українських діалектів.

Підляшшям називаємо територію, що охоплює значну частину теперішніх Білостоцького та Білопідляського воєводств Польщі аж до м. Володави на півдні. Корінне населення цієї території від ріки Нарва (правої притоки Бугу) на півночі вздовж правого берега Бугу аж до лінії Володава – Парчів на півдні розмовляє говір ками, які належать до північноукраїнського діалекту. Можна ці говірки також назвати українськими підляськими.

Незалежно від того, що ця територія десь від ХІѴ ст. дотепер стала частиною Великого Литовського князівства, а від Люблинської унії 1569 р. перебуває в складі Польщі, українські підляські говори затримали свій суто український характер і в архаїчній формі виступають донині в людей, які після Другої світової війни не виї хали в УРСР або не були вивезені 1947 р. на польські західні чи північні землі. Переселенці, до речі, також зберігають свої говірки та вчать своїх дітей української мови у її північноукраїнському (підляському) варіанті.

Щоб зорієнтувати читача, про які околиці тут йдеться, назвемо такі міста і села на півдні, як Більськ Підляський, Гайнівка, Кліщелі, Сім’ятичі, Константинів, Янів Підляський, Біла Підляська, Парчів, Володава.

Холмщина – це територія вздовж лівого берега Бугу, що співпадає більш-менш з територією сучасного Холмського воєводства та східної частини Замойського воєводства Польщі від лінії між Володавою і Холмом на півночі аж до давнього російсько-австрійського державного кордону перед Першою світовою війною на півдні. Це околиці міст Холм, Грубешів, Городло, Замостя, Білгорай, Томашів Любельський, Долобичів та ін. На цій території мешкали люди, які в щоденому житті використовували говірки, перехідні від північноукраїнських до південно-західно- українських (колишній Холмський повіт в основному і північна частина колишнього Грубешівського повіту) та до західних варіантів південно-західних говірок української мови – волинських (частина колишнього Грубешівського та Томашівського повітів до річки Солокії на півдні), наддністрянських (південна частина колишнього Томашівського повіту), і надсянських (південна частина колишнього Білгорайського повіту). Носії тих говірок після Другої світової війни виїхали частково до УРСР, а в 1947 р. їх було пере-…

Григорій Купріянович, УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ХОЛМЩИНІ ТА ПІДЛЯШШІ В XIX — ХХ ст.

Posted on by adawid

Григорій Купріянович

УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС НА ХОЛМЩИНІ ТА ПІДЛЯШШІ В XIX — ХХ ст. сс 59-76

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Холмщина і Підляшшя
ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
КИЇВ
РОДОВІД
1997

За два століття на Холмщині й Підляшші пройшли процеси, які докорінно змінили етнічний склад населення – чи то шляхом денаціоналізації, чи депортації. Внаслідок того український етнос з переважаючої більшості став тут (за винятком Північного Підляшшя) нечисленною меншістю.

Сама територія цих регіонів, де прожи вали також поляки, євреї, білоруси, німці, була предметом інтересів різних держав: Польщі, Австрії, Прусії, Росії. За третім поділом Польщі (1795) Холмщина й Підляшшя увійшли до Австрії. У часи наполеонівських воєн та після них ці регіони переходили з рук в руки, поки не опинилися, за рішенням Віденського Конгресу (1814-1815), у складі Царства Польського під владою Росії.

На початку ХІХ ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя.

Проте руським, тобто українським, зали-шилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо по відношенню до західніших, українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської та Берестейської. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську. В Уніатській Церкві вже в ХVІІІ ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. ХІХ ст., тобто під російським пануванням.

В уніатській Церкві в 30-х роках ХІХ ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латині зації і полонізації Уніатської Церкви, та  „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні  були прихильниками повернення до  православ’я. В 1839 р. уніатська церква на …

Юрій Гаврилюк СЕЛА І МІСТА ПІДЛЯШШЯ ХV-ХVІІ ст. сс 39-58

Posted on by adawid

Юрій Гаврилюк

СЕЛА І МІСТА ПІДЛЯШШЯ ХV-ХVІІ ст. сс 39-58

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Холмщина і Підляшшя
ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
КИЇВ
РОДОВІД
1997

Найчисленнішою суспільною групою у східній частині Підляшшя були, звісно, селяни. Перш ніж перейти до обговорення колонізаційних процесів та формування меж між сільським населенням українського, польського та білоруського етносу, треба дати характеристику їх окремим групам, починаючи від путних боярів, які займали краще становище. Це була група, посередня між селянством та поміщиками – землевласниками, і дуже часто її представникам вдавалося перейти до стану шляхти. Земельні наділи путних боярів не були великими, оскільки під час волочних вимірів вони становили дві волоки, або й менше. Маючи невеликі прибутки, бояри інколи відмовлялися від військової служби, полишаючи цей обов’язок багатшим землевласникам в обмін на роботу при їх дворах. Так, наприклад, зубожілих боярів з Мощоної мельницький староста зобов’язав чиншом і панщиною, фактично зрівнявши їх зі звичайними селянами.

Путні бояри були більш залежні від державної влади, аніж поміщики. Вони могли бути переданими разом із землею, нарівні з селянами та міщанами, великим землевласникам2. Наприклад, Зигмунт I, наділяючи маєтками в Більському повіті вдову свого брата, короля Олександра, Олену, зазначав: „Ми надали… замок наш Більськ, із тими нашими містами – із Суражом із Бранськом, із усіма нашими боярами та путніми слугами і людьми і підданими Більського повіту, із землями орними і бортними, і боярами, і лісами… „.

Путні бояри як окрема суспільна група починають зникати на Підляшші десь в середині ХVІ ст., поповнюючи лави шляхти або селянства – залежно від розмірів їхніх маєтків, а також можливих заслуг і привілеїв.

Поряд із путніми боярами серед селянської верстви окреме місце займають так звані „отчичі”, які володіли успадкованими землями і навіть мали право, з дозволу старости, продажу їх шляхті. Проте вони, великою мірою обтяжені різноманітними повинностями, і були неспроможні утримувати свої господарства й найчастіше продавали маєтки шляхті. Наприклад, „дорогичинські люди” Ян, Гринь та Грицько продали свій маєток Сипнівки поміщику Росинському, оскільки не могли більше виконувати „службу на коні, якби довелося їх послати в разі потреби дорогичинському старості”, натомість Андріїва Бородиная позбулася своїх маєтків в Годишеві та Перкові не тільки через зубожіння і занепад господарства, а й через пограбування її земель сусідами-поміщиками.

Крім „отчичів” до заможних представників селянської верстви належали також ті, хто перебував на „особливій службі в …

 

Юрій Гаврилюк, СЕРЕДНЄ ПОБУЖЖЯ В VI-XIV CT. 24-38

Posted on by adawid

Юрій Гаврилюк

СЕРЕДНЄ ПОБУЖЖЯ В VI-XIV CT. сс 24-38

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН І ПОЛІТОЛОГІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Холмщина і Підляшшя
ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
КИЇВ
РОДОВІД
1997

Залишки поселення на Середньому Побужжі, особливо в долині Бугу, що був помостом на шляху від Балтики до Чорного моря, сягають часів неоліту, а довкола Берестя — мезоліту 1.
У перших віках нашої ери території довкруги теперішніх Більська Підляського та Гайнівки були, очевидно, пограниччям елементів зарубинецької культури, що просунулася на захід, і яку можна вважати археологічним відповідником культури східних слов’ян римського періоду (I-IV ст. н.е.).
У своїй цілісності зарубинецька культура розповсюдилася на велику територію басейну Прип’яті, Дніпра, Десни й Сожі. На Середньому Побужжі її характерними пам’ятками, є могильники у Великих Гриневичах біля Більська Підляського на злитті річок Білої та Орлянки, а також могильники в с. Кленики біля Берестя. Належали вони зарубинецькій людності з поліської групи, що охоплювала Західні Полісся і Волинь 2.
Зарубинецька культура стикалася на цій території зі спорідненою пшеворською, що охоплювала басейн Вісли й частину …

Rzemiosło i handel w Drohiczynie do końca XVIII wieku, Józef Maroszek

Posted on by adawid

Józef Maroszek (Białystok)
Rzemiosło i handel w Drohiczynie do końca XVIII wieku

Kwartalnik Białostocczyzna 2/54/1999 Białystok 1999, str. 3-15

W 1875 r. podróżujący Bugiem Zygmunt Gloger dotarł do Drohiczyna. Wrażenia z tego miasta opublikował w 1903 r. w książce Dolinami rzek. Opisy podróży wzdłuż Niemna, Wisły, Bugu i Biebrzy. Pisał w niej: Drohiczyn nie miał swojego historyka, któryby dzieje jego wyczerpał i w żywym obrazie przedstawił… i dalej Podanie miejscowe, będące zwykłą baśnią ludową, do wszystkich naszych zamków przywiązaną powiada, że góra ta usypana była rękoma jeńców wojennych, że we wnętrzu swojem zawiera podziemie pełne skarbów, że podziemia te łączyły niegdyś zamek drohicki z klasztorem franciszkanów, w którego lochach miały znajdować się tajemne drzwi żelazne do tego przejścia na zamek. Gdy się słucha tych opowiadań prostaczków, a jednocześnie przypomni się ubóstwo naszego krajoznawczego piśmiennictwa, ogarnia nas przygnębiające uczucie pewnego wstydu, nie za prostaczków, którzy mają tę wyższość, że coś pamiętają i dzieciom swoim przekazują ale za wrzekomą inteligencję, która choć ma w ustach frazesy o tradycjach narodowych, sama o nich najmniej pamięta, nie zna dziejów i dzieciom swoim nie pokazuje ich znajomości.
O takim np. Drohiczynie i nadobnych stu miejscowościach, oprócz suchych …

Mirosława Papierzyńska – Turek, Między tradycją a rzeczywistością. Państwo wobec prawosławia 1918-1939, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1989, str. 404-441

Posted on by adawid

Rozdział VII
AKCJA NEOUNIJNA I KONTROWERSJE WOKÓŁ ROZUMIENIA POLSKIEJ RACJI STANU

W Kościele katolickim w Polsce międzywojennej, obok istniejących obrządków — łacińskiego, greckokatolickiego i ormiańskiego, pojawił się nowy obrządek zwany wschodniosłowiańskim, wschodniobizantyjskim, czasem wschodniokatolickim lub po prostu neounią1. Przy wprowadzaniu tego obrządku starły się na gruncie polskim dwie koncepcje akcji misyjnej wśród prawosławnych — koncepcja wynikająca z odwiecznego dążenia Kościoła katolickiego na Wschód, przejawiająca się w tworzeniu obrządków uwzględniających lokalne zwyczaje i narodowe odrębności oraz koncepcja katolicyzacji poprzez szerzenie obrządku łacińskiego, który tradycyjnie utożsamiano na kresach wschodnich z polskością.

Mirosława Papierzyńska – Turek, Między tradycją a rzeczywistością. Państwo wobec prawosławia 1918-1939, str. 228-305

Posted on by adawid

Mirosława Papierzyńska – Turek, Między tradycją a rzeczywistością. Państwo wobec prawosławia 1918-1939, Państwowe Wydawnictwo Naukowe, Warszawa 1989, str. 228-305

2. Państwo wobec problemu narodowego charakteru Kościoła prawosławnego

Stanowisko władz państwowych w sprawie narodowego charakteru Kościoła było istotnym elementem polityki wobec prawosławia, która z kolei wynikała z ogólnej polityki narodowościowej w stosunku do mniejszości słowiańskich.
Stanowisko to przejawiało się w różnorakich działaniach — próbach nacisku na wprowadzenie do Kościoła języka polskiego i zmianę kalendarza, polityce kadrowej, ograniczaniu działalności bractw i innych organizacji sprzyjających uaktywnieniu czynników świeckich w Kościele — a ogólne jego założenia, stanowiące jakby fundament wszelkich poczynań, podlegały w ciągu dwudziestolecia pewnej ewolucji, w której zaznaczyły się trzy okresy: lata do 1926 г., od 1926 do 1935 r. i od 1935 do 1938 r.

PIOTR CETRA, Warszawa, O podwójnych nazwiskach chłopów z okolic Orli na Białostocczyźnie

Posted on by adawid

Badania dialektów i onomastyki na pograniczu polsko-wschodnio-słowiańskim Białystok 1995
PIOTR CETRA, Warszawa
O PODWÓJNYCH NAZWISKACH CHŁOPÓW Z OKOLIC ORLI NA BIAŁOSTOCCZYŹNIE
Antroponimia Białostocczyzny nie jest dotychczas dostatecznie opracowana. Do tej pory ukazała się jedynie monografia B. Tichoniuka, (w pracy tej autor w oparciu o źródła historyczne omawia formy antroponimiczne oraz sposoby ich użycia do identyfikacji osób żyjących na pograniczu polsko-białoruskim w XVI wieku; dokonuje się w niej także szczegółowej analizy morfologiczno-syntaktycznej zebranego materiału imienniczego), a także kilka artykułów autorstwa Z. Abramowicz, L. Dacewicz, M. Kondratiuka, L. Kruk i innych osób .
Celem niniejszego artykułu jest wskazanie na proces powstawania nazwisk podwójnych i ich funkcjonowanie wśród chłopów z okolic Orli (14 km na południowy-wschód od Bielska Podlaskiego). Proces osadnictwa na tym i innych terenach Białostocczyzny omawia w sposób szczegółowy J. Wiśniewski …

IRENA HUK, Warszawa, Nazwy osobowe w księgach metrykalnych parafii Kumów koło Chełma z drugiej połowy XVIII wieku

Posted on by adawid

Badania dialektów i onomastyki na pograniczu polsko-wschodnio-słowiańskim, Białystok 1995, IRENA HUK, Warszawa
NAZWY OSOBOWE W KSIĘGACH METRYKALNYCH PARAFII KUMÓW KOŁO CHEŁMA Z DRUGIEJ POŁOWY XVIII WIEKU

Parafia Kumów położona jest na Chełmszczyźnie w odległości około 25 kilometrów na południowy wschód od Chełma. Jej początki sięgają późnego średniowiecza. W 1434 roku była erygowana przez biskupa chełmskiego Jana Biskupca jako parafia rzymskokatolicka i taką pozostała do dziś. Obejmowała bardzo rozległy obszar, była letnią siedzibą biskupów chełmskich, a potem lubelskich.
Materiał do niniejszego opracowania zaczerpnięty został z ksiąg metrykalnych Kumowa obejmujących okres 40 lat: od 1760 do 1800 roku (do parafii należało wówczas 17 wsi: Kumów, Żmudź, …