Союз українців Підляшшя багато років веде видавничу діяльність. Циклічно видає український часопис Підляшшя «Над Бугом і Нарвою». Окрім того в рамках проєктів товариства виходять численні книжкові публікації. Це у першу чергу книжки про історію, мову, фольклор Підляшшя, як наукового, так і популярно-наукового характеру, а також численні поетичні збірки підляських поетів, писані як українською говіркою, так і українською літературною мовою.
Досі вдалося видати, між іншими, збірки віршів Івана Киризюка, Ірини Боровик, Євгенії Жабінської, Юрія Трачука, Юрія Гаврилюка, історичні монографії Юрія Гаврилюка і Миколи Рощенка, а також пісенники та фольклорні публікації, напр. «Співаюче Підляшшя. Українські народні пісні Північного Підляшшя у записах Оксани Савчук», Українські пісні Підляшшя – «Заспіваймо пісню веселеньку», «Котилася торба з високого горба» Анни Артем’юк та багато інших.
Союз українців Підляшшя є також співвидавцем наукової серії «Холмсько-Підляські історичні студії».
Вступне слово
Іван Киризюк – людина безустанного неспокою. Він одержимий голосами предків із минулого, в ньому нуртують патріотичні почуття до свого народу, він кидається в активну політичну, громадську, культурну й освітню діяльность. І всі ці грані його особистості віддзеркалюються у Його творчості.
Але все це випливає з єдиного джерела: всеохопної, всепоглинаючої й бездонної любови до Підляшшя. І з цього саме джерела випливають найкращі його поезії
Підляшшя в поезії Киризюка стає наче універсальною метафорою буття, в якій синтезуються: минуле й сучасне, природа й людина, щастя і біль, розпач і надія, кохання й розлука. Піддяшшя, як признається поет; це його любов, його рана і його біль. Ота метафорно-синтезуюча властивість Підляшшя найповніше висловлена такими рядками:
Підляшшя, ти моє гніздо,
ти моя молитва,
живеш у піснях,
у слові предків,
що псалтир читали.
Часто Киризюк підносить Підляшшя до символа долі чи призначення людини, до отого „руського хреста”, який кожний мусить нести „на розстання доріг”, де рани людські „виписані кирилицею”.
Творчість Івана Киризюка можна поділити на три головні частини, в які вкладаються усі ті грані, які ми згадували на початку,
– а це: світ, де минуле стикається з сучасним і долею людини; світ природи, який інтегрує й людину; та світ особистих почувань.
На щастя, масова сучасна цивілізація не втягнула Киризюка на своє плитке плесо. Псет далі живе у світі, в якому суть існування, зміст душі, коріння предків і почуття людини переплітаються, взаємовпливають й визначають долю людини. Він живе у світі де:
Міняється біль на крик,
а минуле
не зовсім минуло,
У світі, де доля народу і, тим самим, доля людини:
немов ікона
з лагідною усмішкою
у почорнілих рамах.
Це світ, у якому людина не болем і криком єдиним живе, але й „солов’їними іконами”, але й окутує душу псальмами і дивиться одночасно вперед і взад.
Киризюк сприймає і розуміє зміст природи так же глибоко, як і зміст минулого. Він не персоніфікує природи, але оприсутнює, вплітає людські елементи в сутність і діяння природи: „зоря, мов свічка, злітає на березу”, журавлі тягнуть хмари, а дерева „танцюють, роздягані вітром, мов дівчата перед люстерком”.
Його прямо комунікативні й дуже людські образи природи очаровують своєю оригінальністю, магією і красою:
В дикий виноград
цвіркун скрипку загорнув.
Не тчуть бабиного літа перепелиці,
Пісенька осіннього вітру
у верболозах
в ‘є гніздо на зиму.
Любовна лірика не дається Киризюкові легко, не завжди сягає відповіднього рівня. Але, коли сягає, то проникає в найглибші надра ліричності:
Цілую квітку рожеву,
тінь твого тіла;
Стелиться під серцем
гіркий молочай (розлуки Б. Б.).
Варто, накінець, згадати ще мотив минальності, який пронизує усі три обговорювані сфери. Час змиває мрії людини, щезають доріжки роду, час „дні, мов хліб, на скібки крає”. А пам’ять переходить у мовчання.
Усе це закономірне. Бо минання – це хід життя. Це також хід поезії – в непроминання.
Богдан Бойчук
Нью-Йорк. 26.11.1997
