Книжкові видання

Союз українців Підляшшя багато років веде видавничу діяльність. Циклічно видає український часопис Підляшшя «Над Бугом і Нарвою». Окрім того в рамках проєктів товариства виходять численні книжкові публікації. Це у першу чергу книжки про історію, мову, фольклор Підляшшя, як наукового, так і популярно-наукового характеру, а також численні поетичні збірки підляських поетів, писані як українською говіркою, так і українською літературною мовою.

Досі вдалося видати, між іншими, збірки віршів Івана Киризюка, Ірини Боровик, Євгенії Жабінської, Юрія Трачука, Юрія Гаврилюка, історичні монографії Юрія Гаврилюка і Миколи Рощенка, а також пісенники та фольклорні публікації, напр. «Співаюче Підляшшя. Українські народні пісні Північного Підляшшя у записах Оксани Савчук», Українські пісні Підляшшя – «Заспіваймо пісню веселеньку», «Котилася торба з високого горба» Анни Артем’юк та багато інших.

Союз українців Підляшшя є також співвидавцем наукової серії «Холмсько-Підляські історичні студії».

 

Вступне слово

Іван Киризюк – людина безустанного неспокою. Він одержимий голосами предків із минулого, в ньому нуртують патріотичні почуття до свого народу, він кидається в ак­тивну політичну, громадську, культурну й ос­вітню діяльность. І всі ці грані його особи­стості віддзеркалюються у Його творчості.

Але все це випливає з єдиного джерела: всеохопної, всепоглинаючої й бездонної любови до Підляшшя. І з цього саме джерела випливають найкращі його поезії

Підляшшя в поезії Киризюка стає наче уні­версальною метафорою буття, в якій синте­зуються: минуле й сучасне, природа й люди­на, щастя і біль, розпач і надія, кохання й роз­лука. Піддяшшя, як признається поет; це його любов, його рана і його біль. Ота метафорно-синтезуюча властивість Підляшшя найповні­ше висловлена такими рядками:

 

Підляшшя, ти моє гніздо,

ти моя молитва,

живеш у піснях,

у слові предків,

що псалтир читали.

 

Часто Киризюк підносить Підляшшя до символа долі чи призначення людини, до ото­го „руського хреста”, який кожний мусить не­сти „на розстання доріг”, де рани людські „ви­писані кирилицею”.

Творчість Івана Киризюка можна поділити на три головні частини, в які вкладаються усі ті грані, які ми згадували на початку,

– а це: світ, де минуле стикається з сучасним і долею людини; світ природи, який інтегрує й людину; та світ особистих почувань.

На щастя, масова сучасна цивілізація не втягнула Киризюка на своє плитке плесо. Псет далі живе у світі, в якому суть існування, зміст душі, коріння предків і почуття людини переп­літаються, взаємовпливають й визначають долю людини. Він живе у світі де:

 

Міняється біль на крик,

а минуле

не зовсім минуло,

 

У світі, де доля народу і, тим самим, доля людини:

 

немов ікона

з лагідною усмішкою

у почорнілих рамах.

 

Це світ, у якому людина не болем і криком єдиним живе, але й „солов’їними іконами”, але й окутує душу псальмами і дивиться од­ночасно вперед і взад.

Киризюк сприймає і розуміє зміст приро­ди так же глибоко, як і зміст минулого. Він не персоніфікує природи, але оприсутнює, вплі­тає людські елементи в сутність і діяння при­роди: „зоря, мов свічка, злітає на березу”, жу­равлі тягнуть хмари, а дерева „танцюють, роз­дягані вітром, мов дівчата перед люстерком”.

Його прямо комунікативні й дуже людські образи природи очаровують своєю оригіна­льністю, магією і красою:

 

В дикий виноград

цвіркун скрипку загорнув.

Не тчуть бабиного літа перепелиці,

Пісенька осіннього вітру

у верболозах

в ‘є гніздо на зиму.

 

Любовна лірика не дається Киризюкові легко, не завжди сягає відповіднього рівня. Але, коли сягає, то проникає в найглибші надра ліричності:

 

Цілую квітку рожеву,

тінь твого тіла;

Стелиться під серцем

гіркий молочай (розлуки Б. Б.).

 

Варто, накінець, згадати ще мотив минальності, який пронизує усі три обговорювані сфери. Час змиває мрії людини, щезають дорі­жки роду, час „дні, мов хліб, на скібки крає”. А пам’ять переходить у мовчання.

Усе це закономірне. Бо минання – це хід життя. Це також хід поезії – в непроминання.

Богдан Бойчук

Нью-Йорк. 26.11.1997