Українські говірки на Підляшші
На Підляшші між Бугом та Нарвою (Більський, Гайнівський, Сім’ятицький та частина Білостоцького повітів) упродовж багатьох століть проживає населення, яке користується українськими говірками. Його присутність є результатом процесів заселення цієї території, які почалися в другій половині першого тисячоліття нашої ери. Саме тоді на ці незаселені на той час терени Побужжя, розташовані по-під великими лісами, почало приходити населення з території сучасної Волині та Полісся. На півночі за річкою Нарвою зустрілося воно згодом, у XVI-XVII ст., з білоруським населенням, яке прийшло з-над Нємана. На заході, своєю чергою, зустрілося з польським населенням з Мазовії. Протягом століть формувалися мовно-культурні межі розселення цих трьох етносів.
Говірки Підляшшя між Бугом і Нарвою належать о групи українських північних говірок. Вони дуже різноманітні, тому мова окремих частин регіону, та навіть сусідніх сіл, відрізняється, часом значущо. На прикладі підляських говірок можна вивчати процеси історичного розвитку української мови, тому що в мові жителів земель між Бугом і Нарвою збереглося багато мовних явищ, які на інших територіях зникли декілька століть раніше.
Риси українських говірок Підляшшя
Доказом того, що говірки місцевостей території між Бугом і Нарвою належать до групи українських говірок, є між іншими такі риси:
- тверда вимова приголосних перед праслов’янським е (берег, мене, на відміну від білоруської бераг, мяне);
- окання, тобто вимова голосного о в не наголошених складах (корова, голова), на відміну від білоруського акання (карова, галава);
- відсутність дзекання і цекання (тепер, деветь), яке наявне в білоруській мові (цяпер, дзевяць);
- збереження колишніх м’яких звуків ть і дь (батько, дядько), на відміну від білоруського бацька, дзядзька;
- м’яка вимова ц на кінці слів (заєць, міесець, на відміну від білоруської мови, де ц тверде – заяц, месяц);
- тверда вимова приголосних перед праслов’янським і (робити, говорити, мати, бачити);
- в архаїчних українських говірках, напр. у ґмінах Чижі чи Нарва, процес депалаталізації приголосних перед i не відбувся (тому маємо форми робіті, говориті, маті, бачиті; така вимова була характерною напр. для говірок околиць Білої-Підляської);
- ікавізм – розвиток звука і на місці давніх o або e в закритих складах (кінь, він, кіт), в архаїчних підляських говірках збереглися дифтонги іе, ие, уо та інші, які є перехідними звуками в розвитку українського ікавізму (куонь, ліес);
- вимова праслов’янського ѣ (ять) як і (сіно),
- в архаїчних говірках ѣ вимовляється як дифтонг іе (сіено, ліето, хоча в ненаголошеній позиції маємо тут і: сьоголіта, хліеб, але хлібова);
- вимова білоруські, німецькі, з м’якими с, ц і з у суфіксальній частині;
- характерне для української мови закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини чоловічого роду (батькові).
У деяких селах на півночі описуваної території, напр. у ґміні Нарва, помітний вплив певних білоруських рис, однак вони пізніші та вторинні (другорядні) у відношенні до українських рис. Можна зустрітися зі ствердженням, що це перехідні білорусько-українські говірки, однак насправді це українські говірки, але з певними впливами білоруських мовних рис. В українських говірках західної периферії описуваної території помітні впливи сусідніх польських говірок, напр. мазурення (сапка – тобто шапка). З черги у білоруських говірках околиць Біловежі наявні українські риси.
Збереження донині архаїчних та доволі багатих українських говірок на території Підляшшя між Бугом та Нарвою пов’язане було з осілим способом життя сільського населення, яке займалося хліборобством та за панщини було прив’язане до землі, відсутністю постійних контактів та географічними умовами, що не сприяли переміщуванню, як хоча б пуща, повільнішим темпом цивілізаційних перемін, а також етнічною та релігійною однорідністю, що унеможливлювало переймання аж до ІІ половини ХХ ст. елементів польської культури та мови.
Білоруські, перехідні чи українські говірки?
Українські говірки Підляшшя були предметом зацікавлення дослідників з середини ХІХ ст. Як зазначає професор Михайло Лесів, уже тоді межа між білоруськими та українськими говірками була приблизно позначена на північ від річки Нарва, про що свідчать, наприклад, російськомовні праці, що містять перші спроби опису окремих говірок на Підляшші та їх групи. У цих публікаціях автори протиставляють мову жителів околиць Нарви та Більська (декали) мові мешканців білоруськомовної території (дзєкали).
У міжвоєнний період вивченням українських говірок Підляшшя займався, в основному, проф. Владислав Курашкевич (1905-1997), польський мовознавець та славіст. Його праці (зібрані, серед іншого, у томі «Ruthenica») характеризуються високим науково-методологічним рівнем, тому мають принципове значення для опису фонетичної системи говірок між річками Нарва та Буг, а також для визначення українсько-білоруської мовної межі в цьому регіоні.
Після Другої світової війни існує кілька тенденцій у підході до говірок території між Бугом та Нарвою. Крайня позиція полягає в тому, що всі східнослов’янські говірки регіону включені до білоруських говірок. Такий підхід, заснований не на науково-лінгвістичних, але на ідеологічних критеріях (пов’язаних з трактуванням усіх православних жителів Підляшшя як білорусів), представлений білоруськими вченими.
Нелінгвістичні, ідеологічні основи має також схильність, щоб називати підляські говірки перехідними білорусько-українськими, перехідними говірками до українських тощо. Цей підхід домінував протягом повоєнного періоду і продовжує знаходити прихильників, особливо серед вчених, пов’язаних з білоруською національною меншиною. Однак тут можна спостерігати дві тенденції. По-перше, класифікування усіх говірок між Бугом та Нарвою як перехідних. Друга тенденція полягає у включенні до групи перехідних говірок лише говірок, де є тверда вимова приголосних перед е (тебе, берег), але м’яка перед і (ходіті, робіті, місіті, маті), та до українських – говірок, де вимовляється ходити, робити тощо. М’якість приголосного перед і неправильно пояснюється впливом білоруських говірок.
Недоліком вищезгаданих тенденцій, тобто трактування говірок між річками Нарва та Буг як білоруських або перехідних, є неврахування цінних та вірогідних досліджень попередніх діалектологів, наприклад проф. Владислава Курашкевича, а також відсутність посилання на праці істориків, таких як Єжи Вісневський, який точно визначив напрямки та ареал поселення у XIV-XVIII століттях на цій території.
Найважливішим виданням останніх десятиліть є „Atlas gwar wschodniosłowiańskich Białostocczyzny”, перший том якого побачив світ 1980 р. Він містить багатий матеріал, зібраний у 114 пунктах, з чого мову 38 місцевостей колишніх Більського, Гайнівського та Сім’ятицького повітів дослідники описали як українські говірки або рідше – говірки з українськими рисами.
Підхід, заснований за єдиними лінгвістичними критеріями, – це тенденція зараховувати всі говірки Підляшшя (як з вимовою ходити, робити, так і ходіті, робіті) до групи українських західнопідляських говірок. Цю позицію займали і займають багато вчених, у тому числі пов’язані з люблинським дослідницьким осередком, напр. Михайло Лесів, Міхал Саєвич або Микола Рощенко, а також українські діалектологи, такі як Григорій Аркушин, Юрій Бідношия та інші. Під керівництвом проф. Лесева написано багато цінних магістерських та докторських дисертацій, присвячених говіркам Підляшшя. Тут можна згадати докторську дисертацію Івана Петручука з 1977 р. «Słownictwo wsi Kuraszewo koło Hajnówki», у якій автор безпосередньо пише: «Обговорювана говірка належить до підляських говірок, які входять до складу північноукраїнського діалекту».
Українські народні пісні та звичаї на Підляшші
Крім українських говірок, на Підляшші добре збереглися старі обряди, звичаї та пісенний фольклор, основи яких формувалися ще в дохристиянські часи. Культурне багатство прекрасно видно на прикладі свят календарного циклу. Це різноманітні, часто культивовані донині звичаї, пов’язані з колядуванням, великодніми традиціями та іншими обрядами, що стосуються окремих свят.
Окрім звичаїв календарного циклу, збереглася на Підляшші багата музична традиція. Це обрядові пісні: архаїчні колядки і веснянки, а також сінокісні і жнивні пісні. Цікавий та архаїчний родинно-обрядовий фольклор, пов’язаний із трьома моментами в житті людини: народженням, весіллям і смертю.
Фольклор пов’язаний із народженням дитини, то не тільки хрестинні обряди і пісні, але також ціла система наказів та заборон пов’язаних із вагітністю та пологами. Цікаву групу підляської народної творчості складає дитячий фольклор: колискові пісні, лічилки, короткі віршики, загадки, казки.
Особливо барвисті і давні є обряди пов’язані з весіллям, які мають найбільше спільних рис з весільною обрядовістю Полісся і Волині. То ціла драма, яка починається сватами та ритуальними відвідинами батьків наречених, через обряд випікання короваю, церковне вінчання, гостину в молодої з обрядом перепіваня і діленням короваю, ритуальний переїзд молодої до хати молодого, приїзд гостей молодої до хати молодого (придане, приданє), аж до т.зв. пережовін, тобто післявесільних відвідин обох сімей. Хоча ці всі обряди вписуються в ту саму схему, є настільки різноманітними, що кожне село має свої особливі звичаї і пісні.
Фольклор пов’язаний зі смертю це вірування, пісні та ритуали при померлому, які сягають своїм корінням глибокої давнини. Їх продовжують досі.
На Підляшші збереглося багатство пісень, які охоче співають місцеві народні ансамблі. Це давні твори співані місцевими українськими говірками, а також пісні, які з’явилися на Підляшші щойно в ХХ ст. та є співані літературними мовами: білоруською, українською, рідше російською і польською.
На увагу заслуговують передусім ліричні твори. Це пісні про любов, у яких часто з’являється постать козака, про сімейне життя, жартівливі, рекрутські і солдатські козацькі та інші, які дуже часто є місцевими варіантами пісень співаних в Україні.
Матеріальна культура Підляшшя
Окрім духовної культури збереглася на Підляшші багата матеріальна спадщина. Це передусім цікава дерев’яна архітектура: хати з багатим оздобленням, старі школи, пам’яткові церкви, вітряки. На увагу заслуговують також стовпові каплички та хрести, нерідко закінчені кутими хрестами.
У селах Підляшшя видно помітну різницю поміж архітектурою сіл, що знаходилися на врожайній землі та тими, що були на т.зв. пісках. Їхня забудова формувалася в XVI ст., та найстаріші будинки походять із ХІХ і початку ХХ ст. На добрих землях поміж Більськом та Гайнівкою будували будинки з соснового дерева з Біловезької пущі, які без проблем збереглися понад сто років. Використовували тут технологію «на зруб», яка була популярною не лише в околиці Біловезької пущі, але й далі на схід та на південь аж по Галичину.
Прикладом хати з села на т.зв. пісках є будинок з 1836 р. з Добриводи, перенесений у музей під відкритим небом у селі Буди в Біловезькій пущі. Хати зі зламу ХІХ і ХХ ст., з Білої, Кленик і Чижик, знаходяться у музеї під відкритим небом у Біловежі, де є частиною пам’яткового «Комплексу дерев’яного будівництва русинів Підляшшя».
Доволі цікавим прикладом дерев’яної архітектури є хати з міжвоєнного періоду з неповторними прикрасами, т.зв. виризкамі. Мають вони характер орнаментів, які прибивали над і під вікнами, на рогах, у щитах, а також уздовж даху.
Цікавими прикладами дерев’яної архітектури є також старі храми, як напр. цвинтарна церква св. Кузьми і Дем’яна в Чижах з XVIII ст., дзвіниця церкви св. Миколая з 1709 р. у Кліщелях, а також церкви у Старому Корнині, Новому Березові, Курашеві, Соб’ятині, що нав’язують своїм стилем до народної архітектури. Найстарішим храмом на Підляшші є церква Народження Пресвятої Богородиці у Більську. Раніше була нею церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах із ХVІ ст., яка згоріла в 1984 р.
Після ліквідації церковної унії в 1839 р. багато старих храмів перебудовано: доставлено дзвіниці до головних корпусів, змінено вигляд куполів. Церкви було споруджено у т.зв. національному російському стилі, який обов’язував у Російській імперії. Вони виникали на основі раніше затверджених проєктів, тому багато з них дуже на себе схожих, напр. у Пухлах, Нарві, Лосинці, Пасинках.
Окрім церков і хат, характерним архітектурним елементом у краєвиді Підляшшя є стовпові придорожні каплички, а також дерев’яні хрести, які ставили не лише на цвинтарях, але також на перехрестях, при хатах.
Нерідко каплички та дерев’яні і кам’яні хрести є закінчені кутими ковальськими хрестиками. Традиція їх виконання сягає XVIII ст., однак більшість із тих, що збереглися на Підляшші, виникла на переломі ХІХ і ХХ ст. Привертають вони увагу багатством форм і елементів, які мають символічне значення. Хрести, що їх виковували в місцевих кузнях, є найоригінальнішим витвором підляського ковальства.
Цікаві приклади традиційної архітектури україномовного населення Підляшшя можна знайти у музеї під відкритим небом «Загорода» поблизу села Козлики над Нарвою. Це не лише місце, де експонуються приклади традиційних споруд з Підляшшя між Бугом та Нарвою, таких як вітряк, хата, клуня тощо, але й важливий осередок культурного життя, де організовуються численні українські ініціативи.
Багата спадщина Підляської землі, яка є не лише культурним скарбом, але також атракцією для туристів, щораз частіше є елементом минулого. Місцеві українські говірки, передусім у контактах із дітьми, витісняє польська літературна мова, колишні пісні і обряди щораз рідше функціонують у щоденному житті. Це стосується також матеріальної культури – традиційні хати є модернізовані, зникають дерев’яні хрести та каплички завершені ковальськими хрестами. З другого боку – з’являється щораз більше проєктів, які мають на меті збереження оригінальних витворів традиційної культури. Присвячені цьому також численні дії та проєкти Союзу українців Підляшшя, які мають на меті зберегти мовне, пісенне та культурне багатство міжріччя Нарви та Бугу, а також зберегти матеріальну спадщину цього унікального регіону.
